Старосільський Максим Сергійович

Максим народився 17.01.2003 року в місті Вовчанськ, Харківської області, Чугуївського району. В перший день відкритої війни Вовчанськ опинився під окупацією, і Максим наполіг, щоб рідні виїхали. А сам брав участь у боях під Харковом. Наразі Вовчанськ, як місто придатне для життя, вже давно припинив своє існування. Місто зруйноване вщент, там немає жодної вцілілої будівлі.Батько Старосільський Сергій Миколайович та мати Старосільська Альона Валеріївна. Максим був старшим сином у сім'ї.З малих років був спокійним, добрим і розсудливим хлопчиком. Максим мав ту особливу усмішку, яка завжди була на його обличчі — вона запам’ятовувалась усім, хто хоч раз з ним зустрічався. Навколо нього завжди були друзі — бо з Максимом було просто й легко. Максим дуже хотів сестричку. Якось підійшов до мами й каже: «Хочу сестру!» але замість неї з’явився братик. «Ну нічого, — сказав, — буде з ким у футбол грати!» — і щиро зрадів. І став старшим братом, яким можна пишатися. Він вмів приймати життя з усмішкою — саме так, як його і любили. З дитинства обожнював автомобілі. Як тільки чув десь звук мотора — тікав подивитися. Сидів за кермом, коли ще до педалей не діставав, але вже тоді точно знав: «Буду водієм. Ну, або командиром». Був дуже рухливим і спортивним. Футбол, карате, легка й важка атлетика — брався до всього з інтересом. Та спортом усе не обмежувалося. Окреме місце в його житті займало село — де жили бабуся з дідусем, він любив туди їздити. Максим був справжнім господарем — у селі міг і дрова нарубати, і їсти приготувати (й не гірше за дорослих!), і у всьому допомогти. Кохання Ми з Максимом познайомилися в січні 2022 року через спільних знайомих. На той момент я навіть не уявляла, що ця зустріч стане початком чогось такого глибокого і справжнього. Ми зблизилися майже відразу, а за пів року зрозуміли, що щиро закохані один в одного. Після початку повномасштабної війни академію Нацгвардії, де навчався Максим, перевели з Харківщини на Львівщину. Ми не могли бачитися так часто, як хотілося, але це не стало перешкодою. Навпаки — ми стали ще ближчими. Ми були на зв’язку буквально цілодобово. Дзвонили одне одному в будь-який час, писали зранку й перед сном. Дзвінки, повідомлення, відео — ми не просто спілкувалися, ми жили одне одним, навіть коли були далеко. Я приїжджала до нього у Львівську область на побачення. Перше з них пам’ятаю до дрібниць. Максим був дуже уважним, ніжним, турботливим. Уже в той день він, як виявилося пізніше, непомітно вимірював мій розмір пальця, щоб обрати каблучку. Ні слова не сказав — просто дивився з усмішкою й тихо планував наше майбутнє. 23 грудня 2022 року, під час його відпустки й нашого другого побачення, він зробив мені пропозицію. Це був один із найсвітліших моментів у моєму житті: діамантова каблучка, величезний букет червоних троянд, і він — мій рішучий, справжній чоловік. Умів любити не словами, а діями. Завжди переживав, чи я добре доїхала, чи не замерзла, чи все в мене в порядку. Умів відчути мій настрій по голосу й завжди знаходив, що сказати. Ми розуміли одне одного з пів слова, і жили разом душа в душу. Я часто казала йому, що його найсильніша риса — впертість, але у хорошому сенсі. Він умів тримати слово, йти до цілей, не здаватися. Але правда в тому, що всі його риси були найкращими. Для мене він був і залишиться найріднішим. Ми не встигли створити офіційну родину. Я не встигла одягти весільну сукню,... Замість фати — чорна хустина. Не встигли народити дітей, не встигли втілити наші плани, про які говорили довгими вечорами. Але те, що було між нами — це вже була сім’я. Справжня. Жива. І вона залишиться зі мною назавжди. Його любов була справжньою. У кожному слові, в кожному погляді, у кожному вчинку. Максим був і залишиться прикладом для всіх — як потрібно кохати, поважати, берегти. Для мене він назавжди — мій чоловік, — каже наречена Юлія. Освіта і шлях становлення 2010–2018 Максим навчався у Вовчанській гімназії №1. У школі його знали як активного, дружнього й такого, що завжди підставить плече. Він захоплювався спортом і тренувався наполегливо: грав у футбол, займався карате, легкою та важкою атлетикою. Максим умів працювати на результат і звик не зупинятися на півдорозі. 2018–2020 навчався у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою «Патріот» (смт Есхар, Харківська область). Саме там його характер став ще твердішим: дисципліна, витривалість, командність і внутрішня вимогливість до себе. Максим досягав високих спортивних результатів, був неодноразовим призером обласних змагань із військово-спортивних багатоборств. Але ще важливіше — він утвердився у своєму виборі служити й захищати. 2020–2024 Максим навчався у Національній академії Національної гвардії України (командно-штабний факультет, військове управління). 25 вересня 2020 року він присягнув на вірність Україні. Це був свідомий крок людини, яка знала: свобода має ціну. Максим ніколи не сидів вдома без діла — завжди десь був, щось робив, когось шукав або комусь допомагав. Його друзі жартували, що Максим — це окрема подія, яка приходить у твоє життя й залишається там надовго. У нього завжди було багато друзів. І не тому, що хотів подобатися всім — він просто був собою: відкритим, доброзичливим, чесним. Умів і пожартувати, і вислухати, і підтримати, коли треба. Із ним хотіли бути поруч — бо поруч із ним було відчуття впевненості та простоти. Максим жив на повну: футбол на подвір’ї, тренування, допомога родині, поїздки в село, участь у шкільних заходах. Його вистачало на всіх. Він часто збирав друзів просто так — без приводу. Його кімната була місцем, де завжди щось відбувалося: хтось приходив просто поговорити, хтось — разом підготуватись до контрольної, хтось — просто «зайти на хвилинку» й залишитись на кілька годин. Сам готував чай, щось ставив на стіл, усіх приймав по-доброму. А коли треба було — сам розвозив друзів по домівках, піклувався, щоб усі доїхали, щоб ніхто не йшов сам. Ще з юності було видно: він — не з тих, хто чекає. Він діє. Умів вирішувати проблеми, підказати правильне рішення, розрядити напруження одним жартом або серйозною фразою. І найголовніше — він був справжнім другом. І з тією усмішкою, яка завжди була на обличчі. Усмішкою, яку пам’ятають усі. Період навчання в Національній академії Національної гвардії України став важливим етапом у житті Максима. Із самого початку він влився в колектив легко. Його поважали як людину, до якої завжди можна звернутись — за порадою, допомогою або просто словом підтримки. В академії його негласно називали "канцеляр".Бо саме Максим відповідав за всю документацію: протоколи, відомості, звіти, графіки. Усе, що інші відкладали “на потім”, у нього було зроблено ще “на вчора”. Окрім документів, Максим був відомий ще однією річчю: у нього завжди було щось поїсти. Його "тривожний рюкзак" часто рятував одногрупників після важкого дня. Міг дістати з тумбочки чай, печиво, бутерброд або домашні смаколики. Він умів зібрати навколо себе людей і при цьому — залишатися спокійним, стриманим, організованим. Не тиснув, не командував, але якщо треба було взяти відповідальність — завжди був першим. А ще в нього завжди був заряд гумору. Він міг розрядити будь-яку ситуацію однією фразою — і всі сміялись. Без жартів на чужий рахунок, просто — по-своєму, по-доброму. Військовий шлях Максима Старосільського, розпочався ще до повномасштабного вторгнення. У 2020 році він вступив до Національної академії Національної гвардії України на командно-штабний факультет. 25 вересня того ж року він урочисто присягнув на вірність народу України. Ще в академії Максим вирізнявся серед курсантів. Він не просто вчився — він допомагав іншим. Його добре знали за уважність, відповідальність і організованість. Допомагав з документами, графікою, комп’ютерними програмами, завжди був готовий підтримати — і першокурсника, і викладача. Коли у 2022 році розпочалась повномасштабна війна, Максим був на другому курсі академії. І вже тоді — ще будучи курсантом — брав участь в обороні Харківщини. За цю участь у бойових діях отримав статус учасника бойових дій. Після завершення навчання в академії Максим продовжив службу. Став офіцером та обійняв посаду командира 2-го взводу оперативного призначення 12-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) Національної гвардії України, військової частини 3018. На фронті його запам’ятали всі. Позивний "Старічок" з’явився швидко й дуже влучно — бо навіть у свої 21 рік Максим мав ту внутрішню мудрість, яку зазвичай приписують людям із життєвим досвідом. Він умів залишатися спокійним у складних ситуаціях, завжди знаходив рішення, підтримував побратимів. «Старічок» став для них символом опори. Його фраза була проста, але сильна: «Заберемо. Повернемо. Помстимося кожному.» Молодий лейтенант рятував поранених побратимів, допомагав, діяв до останнього. Одного з бійців він фактично витягнув із-під смерті, знищивши загрозу. Максим не думав про власну безпеку. Він думав про тих, хто був поруч. І це не був поодинокий випадок. Максим планував майбутнє. Хотів сім’ю, дітей, мирне життя. Але не встиг... 30 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Спірне на Бахмутському напрямку, Максим загинув. Під час атаки дрону з боку ворога він отримав вибухові поранення, несумісні з життям. Йому було лише 21. Але він жив і воював так, як не кожен здатен — чесно, віддано, до кінця. Його побратими згадують його з повагою й любов’ю. Посмертно Максима нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.