Ковальов Іван Леонідович

Наша історія схожа на чарівний сон, на яскраву і захоплюючу казку. Однак, шкода, що усі розуміють як вона завершилася. Іван - десантник мінометної батареї 5 батальйонно-тактичної групи 81 окремої Аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ України - честь і гордість, красень. Я методист Центру національного -патріотичного виховання, доля нас звела через друзів. Одного вечора Іван написав мені в інстаграмі, що у мене надзвичайно гарні очі, натякаючи на моє фото у вишиванці. Подякувала, я писала українською, він російською, але намагався вписувати українські слова. Потім я дізналася, що він з Луганщини і йому трохи важко переходити на українську, але його перші спроби мене приємно вразили. Наступного дня, мені зателефонував наш друг, і сказав: збирайся, ти йдеш на побачення. На моє здивування, він відповів, що це формальність, дізнаєшся потім, виходь. Коли я вийшла до під'їзду вже чекала машина. Спочатку вийшов мій друг, натякаючи, що йди сюди, а потім вийшов із салону Іван із величезним букетом фіолетових еустом, і сказав: "Твої очі ще прекрасніше, ніж на фото.". І, так, якась іскра пробігла між нами. Я зрозуміла, що цю людину я ще "побачу" в своєму житті. Так і сталося. Він захоплювався малими екскурсіями по Полтаві, які я йому розповідала, але потім признався, що не екскурсіями, а часом зі мною. Ми тримались за руки, сміялися, а проходячи повз РАГС Іван зупинив мене, показав рукою, і сказав, що запам'ятай адресу, ми сюди прийдемо. У нас почалось все досить швидко, але не швидше, ніж ти розумієш, що з цією людиною, ти хочеш прожити усе життя. Ми майже одразу почали жити разом. Спочатку мені було соромно його запросити, адже моя квартира була напів-зруйнована, через ремонт: бетон, стіни без дверей, без підлоги, шпалер... Він почався задовго до того, коли я була в інших токсичних стосунках, і неможливість повернутися через відсутність умов це була причина мене утримувати від втечі. Але одного дня я наважилась і втекла. А потім зустріла кохання свого життя - мого Ваню. І мій світ розквітнув десятками бутонів квітів ....Які зараз я висаджую йому. Кожне моє відрядження Іван щовечора телефонував мені, але вже українською, намагався, і це мене просто огортало такою ніжністю і гордістю, бо це було для мене. Він на час відряджень доглядав за нашою вівчаркою Ханою, возив її на роботу, і тепер її знають у всій бригаді, багато смішних історій накопилося через те. Я вирішила переїхати у будинок Вані, який він знімав з побратимами там жило ще два хлопці і дівчина, дружина одного з них. Умови кращі, але тісно. Ми награлися у незручності і прийняли рішення поїхати жити окремо, до мене. Іван одразу розкреслив тисячу ідей, а на наступний тиждень життя разом, він щасливий зателефонував мені, і сказав, що підготував сюрприз. Це виявилось у новому лінолеумі... Дуже гарний. Вони з другом вже постелили його і запросили мене зайти. Я розплакалась. Звісно, що від щастя! Потім ми сиділи на новій підлозі, пили сидр, і я обіймала його і букет орхідей, який він мені тоді приніс. Так почалась наша маленька історія життя: сніданки, вечері, обійми, цілунки, Новий рік, салюти, сокровенні бажання. Ми почали говорити про дітей та їх імена. Про майбутнє, про серпень, і день весілля. Я знайшла милу білу сукню у стилі боххо, звичайна біла і жилеточка з китицями. Ваня сказав, що по осені мав би бути їх виїзд в зону ООС, тому ми хотіли весілля в серпні. Я запланувала відпустку на цей місяць і щасливо чекала на цей день. І мені було все одно, що у нас не було отієї класичної пропозиції, на яку очікують дівчата. Я знала, що ми сім'я. І РАГС був логічним його довершенням. Настала зима. Лютий 2022 -го. Перед моїм днем народження, 10 лютого, Ваня запитав, чи хочу я якісь процедури в спа-салоні.? Я відповіла на цей натяк, що хотіла б радше щось, що щодня нагадуватиме про нього. І наше кохання. А вже 12 лютого він зайнявся на виїзд, сказав, що росіяни влаштовують показуху на кордоні. Вони вирушили до м.Чугуєва, Харківської області. Ми збирали його речі....це рівно один баул. Він залишив лише улюблену чашку і старий чохол до телефона, адже я подарувала йому новий. Пам'ятаю, як я сумувала без нього .... Навіть на наступний день після від'їзду. Мені так хотілося, щоб він приїхав, або поїхати самій. Але не вийшло, бо я захворіла... 14 лютого я не дозвонилась йому зранку, хвилювалася. Все ж таки день Закоханих, а він не привітав. Щось сталося? Але слухавку він не взяв. Ввечері зайшла наша подруга в гості, я здивовано відчинила, бо вона зайшла з великим букетом троянд ніжно рожевого кольору, а в букеті була маленька коробочка зі стрічкою та золотавою кришечкою. - Відкрий! Я відкрила коробочку, а там....каблучка, з надписом "Я кохаю тебе" - це був найщасливіший день мого життя! Я обняла її і була у приємному шоці. А ввечері того дня, він подзвонив мені як завжди по відео, і сказав, щось типу: сходимо ненадовго? Я просто плакала і світилась зі щастя. Це було кращим подарунком! Хотіла приїхати до нього в Чугуєв на перші ж вихідні, але він мене відмовив, бо я ще хворіла... Досі про те жалкую, що послухалась. 23 лютого, ми говорили з ним про Луганщину, вночі. Потім він почав скидати свої фото з моря, з побратимами, наповнювати мою колекцію, яку я автоматично зберігала на телефон. А також днем раніше вислав своє фото у формі на фоні техніки і машин. Я запитала, ви рухаєтесь? - Так. - Куди? - Суми. І видалив це повідомлення. Напруга зростала. Я сказала йому, що кохаю, він відповів взаємно, відправив спати. А вже о 5 ранку 24 лютого я прокинулась різко і без причини, зайшла в телеграм і прочитала: росія нанесла удар по Харкову, під бомбардуванням Київ. Я терміново почала дзвонити йому....Без відповіді. Заспокоїла себе, я ж телефоную йому "на війну" він працює. Він скинув мені ніжне смс, що любить мене і що я його ... Булочка) ніжне прозвисбко, яким він мене називав. Тим часом я збирала тривожний рюкзак, його подарунок. Було страшно уявити, що далі. О 8 годині я була вже у Соборі, де приймали гуманітр'арку, я привезла мило, рушники, каремат, все що змогла. О 9й була на роботі, колеги розгублено роздавали нам трудові. Була велика черга у 20 чоловік в банкомат. Десь між 10 і 11 я подзвонила йому, сказала, що мені страшно, і він мене заспокоїв. - Маленбка, будь вдома, нікуди не висовуйся, все буде добре, кохаю. Чомусь я так і була в цьому впевнена. Обіцяв набрати вже ввечері, а до вечері я намагалась зробити щось корисне. Ми зі знайомою крутили коктейлі Молотова, купляли корм тваринам, до чогось готувались. Першу ніч я зустріла не вдома, а у знайомої, ми згодились, що я пригляну за тваринами, доки вона в ТРО. Але він не взяв слухавку....і наступного дня теж. Я хвилювалась, думала, що він його втратив, лякалась сирен, бігали з собаками у підвал. Відповіді не було. Сама у чужій квартирі, з двома собаками я зустріла війну. В нашому будинку сховища немає. Підвал затоплений. Я продовжила телефонувати. 25..26..27..28..29..1 березня, 2 березня.... Я розглядала багато варіантів. Почала шукати його по лікарнях Сум, сказали, що такої інформації по телефону не надають. Шукала в Полтавських госпіталях, моргах....глухо. 6 березня вийшов на зв'язок його кращий друг, вони вирушили на Суми разом. Ці слова я запам'ятаю на все життя: "Вибач, що не зберіг". Мій світ обірвався... А далі переговори з якимось майором, ще одна версія, що він згорів в машині, очікування тіла у морг...Опізнання. Приїхала, зайшла, він. Як його спотворила смерть: запалі очі і таке чудове красиве обличчя. Не розбачити. Ступор і неприйняття, моє кохання, кохання мого життя на цьому столі. До якого ще й не одразу пустили: Дєвушка, ви ніхто, ви же не жена, докУмєнтов нєту. Те саме у військоматі: ви ж йому ніхто, дозвіл на похорон мають дати родичі. - Вони в окупації. - Звоніть. Його мама взяла слухавку і я розбила їй серце, підтверджую. Далі спілкувалась з його братом, по телефону щось там вирішили. Перші дні війни, без алгоритму, дали дату похорону 15 березня, бо 12 буде телебачення, ховатимуть офіцера. Наш похорон тривав хвилин 40. Капелан сказав гарну промову, бо я просила без співу. Друзі з госпіталю з того бою прийшли на милицях, попрощатись. Хтось у червоній куртці відтягнув мене він нього. Пора. Земля стукала так голосно по труні, що я і досі це чую. Як. Він. Загину? Це питання я вже розгадаю рік. Зв'язуюсь з командирами і друзями, питала усіх, хто вижив в тому бою...збираю цю історію по крупинками. Як і своє життя, якого більше не існує... Іван мужньо віддав своє життя у бою за м.Суми, він і його побратими з 5 бтгр 81 окремої Аеромобільної бригади. Я робитиму все можливе, щоб Суми, Полтава, і Україна пам'ятали його подвиг. Зараз я у спільноті жінок і дівчат, посестер по горю. Ми втішаємо одна одну. Я подружилась з чудовою людиною - Анною, дружиною побратима Івана, який теж поліг у тому бою. Кажуть, і правда, найкращих людей доля відряджає після великого страждання. Так і було у нас з Ванею, він врятував моє життя. Він був поряд і кохав мене попри все. Він кохав мене, і усе в мені, приймав мене такою, якою я є, справжньою, не сильною іноді, і маленькою. Але також він зробив мене впевненою і сильною, як би не боліло. Зараз, я продовжую його добрі справи. Він ніколи нічого не жалкував у житті побратимам, і я не буду. Займаюся волонтерством, купую їм снарягу...це він купує. Я безмежно вдячна йому за життя, і кохання. І я ніколи не визнаю, що я йому "ніхто". Я дружина десантника нехай і цивільна. Але я боротимусь за це. Моєї сім'ї більше не вб'є ніхто. Я щодня розмовляю з ним, і щотижня буваю на місці його Пам'ятті. Жорстока казка виявилась реальністю, проте я не здамся. Нехай наше зруйноване щастя світить маяком для майбутніх поколінь, зберігаючи Честь і Пам'ять. Слава Україні! Вічна Слава Героям 🇺🇦!