Сокоринський Дмитро Борисович

Мій коханий був командиром 3 механізованого батальйону 14 ОМБр, військове звання майор, позивний САКРАМ. Він був дуже щирим, людяним, толерантним і безмежно добрим. Він постійно посміхався, не зважаючи ні на що, навіть у складних життєвих ситуаціях його усмішка рятувала всіх, хто поруч. У нього не було безвихідних ситуацій… Він завжди знаходив двері в глухих кімнатах, якщо не знаходив, то рив підземний хід, тому за ним не було страшно, а з ним – безпечно. Війна безжальна… Вона прибрала з його лиця посмішку… А потім відібрала і його. Ми були дуже щасливі, шкода, що лише мить, у шаленому вирі життя. Планів було, що вистачить прожити декілька життів, а скільки спільних нездійснених мрій…Найбільшою радістю є наша донечка Міланка. Діма дуже чекав на неї, але навіть не встиг потішитись, їй було лише 8 місяців, коли він загинув. Можна сказати, що мій Діма все своє доросле життя на війні, війна виховала його особистість, загартувала волю і зробила його тим, ким він став. Ми познайомилися на війні, декілька ротацій були там разом. Це дозволило нам по-іншому дивитися один на одного. Ми бачили разом все, ми були поруч завжди, ми знали чого очікувати один від одного у критичних ситуаціях, ми були міцними мурами один для одного. У 2021 я залишилась вдома в декретній відпустці, а Діма поїхав знову. Після закінчення академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у 2016 році, де їх достроково випустили, одразу ж відправили воювати. Офіцер з великої літери, його всі поважали, до його думки та військової інтуїції прислухалися і підлеглі, і командування. Діма був відповідальним і справедливим, за що і отримав багато відзнак і нагород. Деколи жартома казав, що Донецьку і Луганську область знає краще, як свою рідну Волинську, певне так і було, бо більшість часу він, у роки війни, був саме там. Він не міг бути в іншому місці 24 лютого, бо тоді б це був не він. Повномаштабне вторгнення почалося для нього і підрозділу, де він проходив службу на Житомирщині, потім Київщина, Миколаївщина і аж до фатального Бахмута… Я всього і не знаю, розказував мало, казав все потім розкажу, а потім його не стало… Дещо говорили ті, хто був поруч… А у день прощання він зібрав за одним столом тих, хто його любив найбільше, тих кого він виховав, як офіцерів, тих, хто ішов за ним у пекло, тих, хто поважав його і захоплювався… Згадували багато… Він був справжнім. Він вірив у мою внутрішню силу. Завжди говорив мені про це… І кохав, так, як міг лише той єдиний і на усе життя… Кохаю безмежно.🖤 Сумую дуже дуже сильно.💔 Вірю, що ще зустрінемось.🙏