Ковальчук Дмитро Сергійович

Мій коханий чоловік Ковальчук Дмитро Сергійович, народився 5 лютого 1995 року в селі Березина, Житомирська область. В дитинстві був цікавим хлопчиком, любив тваринок, а особливо змій, павуків і різних плазунів, мріяв завести ворона, нічого не боявся. Одного разу коли мама його намагалася вкласти спати постукала по ліжку і сказала що то бабай прийшов, тому що маленький Дмитрик не хотів спати. А він встав з ліжка і сказав що хоче познайомитися з бабаєм, і захистити маму щоб не вкрав. У нього була киця яку він дуже любив, і її збила машина, мама помітила як він стояв на колінах біля ікони, плакав і молився"Бозя, поверни мені кицю ". Кожного разу коли я на його могилі сиджу молюся про нього і плачу я згадую той момент. Ще він любив складати короткі і смішні віршики, постійно всіх смішив, і навіть коли йому було важко він підіймав всім настрій, був людиною - сонце. В серпні 2019 року він підписав контракт з ДШВ 95 бригада, 2 батальйон. Йому там дуже подобалося, він завжди говорив що знайшов там себе. В жовтні 2019 року ми з ним познайомилися в супермаркеті де я працювала продавцем. Спочатку ми дружили, а 15 листопада ми почали офіційно зустрічатися. Коли він пройшов навчання, у грудні ми почали жити разом. З тих пір я почала писати йому вірші, які він дуже любив. То було кохання як у казці, ми зійшлися як пазли з ним. У грудні я влаштувала йому романтичний вечір і подарувала в'язане вручну сердечко в я ке положила записку і сказала коли йому буде дуже погано і він відчує що треба відкрити і прочитати цю записку нехай тільки тоді відкриє. У нього були стрибки з парашутом і одного разу він на відео посвятив стрибок мені. Я досі переглядаю це відео і серце щемить. 2 вересня 2020 року Дмитрик зробив мені пропозицію на березі моря, тоді я до нього приїджала коли він був на піврічному виїзді в Херсонській області. У березні 2021 року його відправили вчитися на сапера в Кам'янець -Подільський, там він дізнався що я вагітна. 27 травня 2021 року ми одружилися, а 18 грудня 2021 року у нас народилася донечка-красуня. Він тоді з 1 листопада був в АТО, приїхав і забрав нас з пологового, побув з нами тиждень і поїхав назад на війну. З ним була донечки пустушка і це саме сердечко яке я йому подарувала тоді він завжди носив біля серця. 23 лютого 2022 року ввечері він подзвонив і сказав що йому неспокійно, я його як могла заспокоювала, він сказав що відчуває що прийшов той час коли він має відкрити це саме сердечко. Він відкрив і прочитав. Йому трохи легше стало. Я погано спала тієї ночі, дивилася новини, навіть в 3 години ночі. Потім заснула, в 6 годин ранку мене розбудив дзвінок власниці квартири яку ми орендували, вона сказала що почалася війна. Потім подзвонив чоловік, голос тремтів, він плакав, він сказав що у них там дуже страшно він не знав чи виживе, сказав щоб я їхала у село до його мами і не знає чи ще побачимося. Якщо його не стане, щоб я була сильною і виховала доньку, виростила справжньою людиною. Щоб я берегла її і себе. Ми плакали, я йому сказала що він виживе, що він повинен, він не має права нас покинути, що дідусь його пройшов війну, батько пройшов і він обов'язково пройде живим. Ми поїхали до його мами. Від нього довго не було дзвінка, а потім подзвонив і сказав що все добре, що вони відстрілялтся і гарно тримають оборону. 5 березня ми поїхали в Чехію, там ми жили 4 місяці, в кінці червня ми поїхали додому. Чоловіка мали відпустити в відпустку, він хотів нам зробити сюрприз, але за пару днів він поїхав на завдання, і більше не повернувся. 12 липня в 6 годин ранку його не стало,загинув від множиних кульових поранень ворога. Я згадую той вечір, коли він подзвонив по відеозв'язку і попередив що може не виходити довго на зв'язок, у мене тоді ще піднялася температура, він дивився наскрізь, наче запам'ятати хотів, це був наш останній дзвінок, а зранку його вже не стало.