Чертов Андрій Миколайович

Я військова. Добровільно пішла служити у вересні 2022 року, хоча в цивільному житті мала хороше життя, хорошу роботу. Але я вважаю, що зараз тут принесу більше користі. На службі і познайомилась зі своїм коханим. Він найкращий, він мене дуже любить, він моя підтримка, з ним я захищена від усього світу. Він мені весь світ замінив. І я його дуже люблю. Більше за життя. У нас стільки планів було, стільки ми всього хотіли. Він дуже хотів трьох малюків і я йому це пообіцяла. Але ми не встигли. 30.07 було пряме влучання двома бомбами в будівлю, де ми були на завданні. І моє серце загинуло під завалами того підвалу. Я також там була, але ми відʼїхали і повернулись через годину, як це сталось. Я 3 доби сиділа під завалами, благала Бога, щоб врятував його, просила кожного, хто там був, щоб розкопали його. Я знала точно місце, де він був. Я дивилась в очі рятувальників, які мене слухали і розуміла, що вони не вірять в те, що там хтось вижив. А я вірила. Я до останнього вірила і звідти не йшла. Була готова до всього, хай би він був поранений, але живий. Та на жаль. Він загинув. Я кричала від болю, я хотіла туди, в той білий пакет до нього. Земля зникла з під ніг, життя втратило сенс. Ми ж повинні були бути разом до останнього подиху. Ми ж так домовлялись. На другий день після цього я зробила тест на вагітність - дві полоски. Я не встигла йому сказати. А він так хотів дитину. Він був би кращим татом, ніж я мама. Він був би найщасливішим чоловіком на всій планеті і поза її межами. Ми ще 3 дні повинні були бути там і повертатись на ротацію. Хотіли відразу по поверненню розписатись і через 2 місяці зробити невелике весілля. Але нічого вже не буде. Якби не вагітність, я б давно була з ним, там де я хочу бути. Як загинути під час бойових дій - я знаю, навіть не треба докладати зусиль. Він завжди мені говорив, що врятує мене, що дістане мене звідусіль в разі чого. І врятував. Просто зараз для мене це ніяке не спасіння. Всі говорять - ти сильна, тримайся, хто знає про вагітність - ти повинна жити заради дитини. Я заради неї і так багато роблю - існую, їм, попри відсутність бажання, виходжу на вулицю, все заради неї. А триматись не виходить, бо нема за що. Все зникло, коли труну з моїм життям засипали землею Запоріжжя. Ми коли сюди переїздили, я плакала декілька днів, дуже не хотіла. А він хотів. Хотів звільнити свій дім від окупантів, хотів обійняти бабусю. По цій причині і потрапив на службу, хоча не мав би служити через непридатність по здоровʼю. Та знайшов все таки тих, хто це виправив, обходив всі військкомати в місті не по одному колу - всюди відмовляли. Спочатку знайшов можливість потрапити в добробат весною 2022 року, а потім вже в ЗСУ. Він дуже відповідальний, наполегливий, завжди всім допомагав. Його не питали ніколи чи він допоможе, його просто просили про допомогу, бо були впевнені, що на нього можна покластись. Для всіх це велика втрата. Бо саме за такими, як мій коханий - майбутнє України. Тепер він назавжди вдома і я тут біля нього. Пишу це, а наче не зі мною все. Я досі йому пишу і чекаю, що він ось-ось прийде. І я його міцно обійму, скажу як сильно сумувала за ним і розповім, як мені було тут важко одній всі ці дні. А найголовніше, скажу, що він стане татом і що я його дуже, дуже сильно люблю. Більше за життя