Кутовий Вадим Юрійович

Кутовий Вадим Юрійович 07.04.1993 – 09.03.2023, позивний «Вуді». Старший солдат. Заступник командира бойової машини оператор-навідник. Вадим народився 7 квітня 1993 року в с. Тетерівка Черкаської області. Батьки покинули його у віці двох років, виховувала Вадима бабця Віра Арсенівна Кутова. Та сімʼя у Вадима була немалою, разом з ним жив рідний брат Володимир, а також дядько Сергій і тітка Світлана.  Вадим ще мав двох рідних братів Володимира і Віталія. В селі завжди багато роботи, тож дитинство було нелегким. Вадим змалечку був працьовитим і відповідальним, а також дуже добрим, любив тварин.

Після 9-го класу пішов навчатися в Жашківський аграрно-технічний професійний ліцей на електрогазозварника та водія транспортних засобів, який закінчив у 2010 р.

На військову службу призваний 12 травня 2012 року у в/ч 3002 МВС Національної гвардії України у Львівській області. Був відважним, завжди підтримував своїх побратимів. 29 грудня 2012 року нагороджений нагрудним знаком II ступеня «За зразкову службу». 29 грудня 2012 року .
30 листопада у вечорі Вадим приїхав на майдан Незалежності у м.Київ. Саме тоді його можна було зустріти серед активістів та студентів.Найбільш закарбувався у пам'яті день 20 лютого,коли силовики почали застосовувати вогнепальну зброю.Це і стало поштовхом стати на захист Батькивщини.

З початком Антитерористичної операції у 2014 році захищав Україну. Служив у радіолокаційних військах ЗСУ в/ч А 1606 з 3 квітня 2014 р. до 3 березня 2016 р. Боронив нашу землю від ворога в найгарячіших точках бойових дій на сході України (Піски, Щастя, Лисичанськ,Марʼїнка, Світлодарська дуга, Бахмут), наближаючи перемогу.

З березня 2016 р. перевівся служити в батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна» в/ч В2612. Брав участь у боях під Марʼїнкою Донецької області на посаді оператора ПТВ.Під час штурму однієї з позицій  отримав важке поранення у вигляді мінно-вибухової травми з опіками та контузією. 9 січня 2016 р. нагороджений медаллю «За оборону рідної держави». 

На Херсонському полігоні Вадим познайомився зі своєю майбутньою дружиною, бойовим медиком Оленою Вікторівною Кутовою. 26 листопада 2016 р. Вадим і Олена повінчалися у Свято-Смоленському храмі та взяли шлюб у м. Лозовій Харківської обл. На весіллі були присутні тільки побратими з батальйону «Донбас».

Змолоду Вадим завжди стояв на боці правди і справедливості. Мав дуже запальний характер, вогонь. Нічого ніколи не боявся, завжди йшов уперед. Мав якості справжнього Героя. Майже все своє життя присвятив армії. У 2017 р. він брав активну участь у боях на Луганщині. Одного разу ситуація ускладнилася раптовим обстрілом з танків по позиції Світлодарської дуги, майже всі поховалися. Вадим же з побратимом вели бій удвох, щоб не здати позицію. Згодом його нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу». 25.01.2017р

4 серпня 2017 р. у Вадима народилася донечка Анастасія. Чоловік став найкращим у світі батьком, таких не буває. Доньку від народження обожнював, весь світ для неї дарував. Усюди вони вдвох: граються, гуляють, сплять… З народженням доньки Вадим звільнився зі служби, працював муляром на будові. Власноруч збудував дім у с. Вовчинець у передмісті Івано-Франківська. На спогад про безстрашного воїна перейменовано вулицю ім.Вадима Кутового .

З початком повномасштабної війни у 2022 р. вступив до лав ТРО м. Івано-Франківська. На початку 2023 р. добровільно приєднався до лав ЗСУ, служив у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Протягом березня 2023 р. виконував бойові завдання під Бахмутом у с. Білогорівка, був командиром підрозділу з 10 осіб. 9 березня близько 17 години Вадим востаннє вийшов на позицію.   Виконуючи бойове завдання с.Берестове -Білогорівка вийшов групою на підтримку хлопцям,які були вже під обстрілом.Зайшовши на позицію ,попали під обстріл  3 мінометів корегував Орлан .Міна потрапила в окоп, де на той момент перебували хлопці. Вадим отримав смертельне осколкове поранення прямо в серце. Перед смертю встиг закрити собою побратима Валентина Нестерова. Назавжди в строю.Ніхто незабутий ,ніщо не забуто.🇺🇦

Шматок хліба

Сьогодні хліб ділили на чотирьох,

Черствий, холодний, трохи в пилюці.

А поруч брат мовчав, дивився вбік,

Тримав долоні в чорній сажі й бруді.

Я відломив половину і віддав:

— Тримай, браток, тобі сьогодні треба.

Він усміхнувся тихо й проказав:

— А ти ж поїв?

— Та я поїв. Не треба.

І ми сміялись… Господи, прости,

Здавалося, попереду ще роки.

Ще стільки всього мали перейти,

Ще стільки раз зустріти світанки.

Тут хліб — не просто хліб. Це пам’ять дому,

Це мамині натруджені руки,

Це запах кухні, голоси знайомі,

Це мир, якого ми не чули вже роки.

Ми ділили все: надію, воду,

Останній цигарковий дим.

І кожен думав про свою родину,

Хоч уголос не говорив про них.

А раптом завтра хтось із нас не встане?

А раптом хліб уже не поділять?

Тоді хтось інший шматочок дістане

І скаже: «Брат залишив. Треба жить».

Якщо колись знайдете ці рядки,

Не плачте за мною над хлібом.

Згадайте, як ми були живі,

Як ділили останнє — і вірили в диво.

Бо поки є кому віддати шматок,

Поки рука побратима тримає,

Ми не самотні у темряві окопу.

І навіть війна нас людьми не зламає.

Автор (Вадим Кутовий)