Бабенко Денис Валерійович

Моє серце навіки в землі поруч із моїм коханим...Молодший сержант, командир гранатометного відділення взводу бойового забезпечення розвідувальної роти військової частини А1035 — Бабенко Денис Валерійович (позивний «Ден»). Народився 18 квітня 1987 року в смт Смоліно, Кіровоградської області. Був п’ятою дитиною в багатодітній родині, мав трьох сестер — Євгенію, Маріану, Альону — та двох братів, Руслана й Олексія. За словами мами, Денис був найніжнішим серед дітей, завжди допомагав і відзначався добрим серцем. Після школи працював на олійні та допомагав батькові в полі на комбайні. Наступного року пішов на строкову службу у 25-ту повітряно-десантну бригаду. Після завершення служби підписав контракт на три роки та виконував миротворчу місію в Косово. Після контракту вирішив залишитися в місті Дніпро, де й почався новий етап його життя. Працював на різних роботах, згодом влаштувався на сімейний шиномонтаж, де й працював до початку повномасштабного вторгнення. У Дніпрі він зустрів мене, Аліну, і вже через три місяці після знайомства ми з’їхалися. А через пів року від нашого знайомства Денис зробив мені пропозицію. Ми одружилися 8 серпня 2013 року, а наступного дня повінчалися. Це було наше свідоме рішення — ми знали, що нас ніщо не зможе розлучити. Моє серце належало йому назавжди. Наше сімейне життя було справді щасливим. Незважаючи на труднощі з народженням дитини, ми завжди були разом, підтримували один одного й цінували кожну мить. Ми не сварилися, бо вміли йти на поступки й завжди говорили одне одному про любов. Він був для мене всім світом. Його дуже любили й мої батьки: для них він був не зятем, а рідним сином. Так само і мої сестри: Анастасія, яка перед вінчанням стала його хрещеною, і Софія, яка була ще зовсім маленька, коли ми почали будувати наше сімейне життя, тож вона не знає життя без нього й завжди ставилася до нього як до старшого улюбленого брата. Моя бабуся вважала його рідним онуком, а він лагідно називав її «бабулічка». Ми мріяли про власний будинок і в 2025 році планували переїхати туди жити. Денис будував його власноруч і горів цією мрією. Повномасштабне вторгнення зруйнувало наші плани. 9 березня 2022 року мій чоловік приєднався до 74-го окремого розвідувального батальйону. У 2023 році він закінчив курс підготовки пілотів мультикоптерних літальних апаратів і став одним із кращих FPV-пілотів. Брав участь у боях за Авдіївку та багато інших населених пунктів, допомагав зупиняти штурмові дії ворога. Командир після його загибелі сказав, що Денис знищив сотні одиниць ворожої техніки та сотні окупантів. Денис загинув 19 квітня 2025 року, наступного дня після свого 38-го дня народження, при виконанні бойового завдання в районі населеного пункту Райполе, Дніпропетровської області. Похований у місті Дніпро на Самарському кладовищі. Він був веселим, добрим, щирим, завжди готовим прийти на допомогу. Ми не встигли стати батьками, і мені боляче, бо я знаю — він був би найкращим татом. Коли я думаю про нього — у грудях дірка, яку нічим не заштопати. Світ, у якому ми будували плани й мрії, розсипався на шматки в одну мить. Щодня я живу між двома реальностями: зовні — звичні справи і обов’язки, всередині — нескінченний сум і відчуття порожнечі. Кожен ранок починається з думки про нього, кожна ніч — з бажання повернути час назад. Я приїжджаю на його місце кожного дня, бо це єдина точка, де я можу відчути, що він був і є. Моя туга — не просто сум, це розпач і недовіра до реальності: я не можу змиритися з думкою, що більше не буде нових спогадів, що наші плани залишилися незавершеними, що я ніколи не зможу обійняти свого коханого. Нагороди та відзнаки: Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно, Указ Президента України від 27 червня 2025 року). Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Медаль «За сприяння воєнній розвідці України» ІІ ступеня (ГУР МО України). Медаль «30 років воєнній розвідці України» (ГУР МО України). Відзнака ГУР МО України «За службу, відвагу, мужність, доблесть, честь, хоробрість». Відзнака 74-го окремого розвідувального батальйону. Подяка від командування 1-го розвідувального загону. Відзнака Слобожанської селищної ради «За заслуги перед громадою». Сертифікат про завершення курсу підготовки пілотів мультикоптерних літальних апаратів (2023 рік). Кожна втрата нашого захисника чи захисниці — це не лише їхня смерть. Це й тисячі смертей рідних, яким доводиться жити далі з нестерпним болем у серці. Я безмежно кохаю тебе, моє серденько, і кохатиму тебе вічно. Твоя рибка ❤️