Терлецький Олександр Ростиславович

"Стальний" характер Терлецький Олександр Ростиславович 1.10.1985 року народження, військовослужбовець ЗСУ. З початку повномасштабного вторгнення, виїхавши з окупації, пішов добровольцем в ЗСУ , був бойовим медиком у розвідувальній групі 4 танкової бригади, та врятував не одне життя, отримав не одну контузію. Був відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ "За взірцевість у військовій службі" третього ступеня 31.07 2022 року. В період з 27.08.22 року був переведений в окрему Президентську бригаду імені гетьмана Богдана Хмельницького на посаду старшого бойового медика.    З 15.09.23 року Олександра перевели на посаду санітарного інструктора. В період з 6.10.23 року по 6.12.23 року перебуваючи поблизу н.п. Авдіївка Донецької області провів більше 200 успішних евакуацій. У 2021 р. одружився з дівчиною Інною, яку знав уже дуже давно. Інна про Олександра згадує: «…Ми одружились у 2021 році хоча давно знали один одного. Сашко дуже багато читав, був цікавим співрозмовником. Він міг захопливо розповідати як про величну архітектуру чи світову історію, так і про травинку в полі… Багато згадував про своє дитинство у Поліському краї, коли ще були живими його батьки…» Олександр був єдиними сином в родині. На жаль, батько помер коли Сашко ще був маленьким.Коли сталася аварії на ЧАЕС Олександр з мамою та татом переїхали до Києва , потім так склалися обставини і Сашко з мамою переїхав до Макарова. Валентина Михайлівна, мати Олександра була дуже доброю людиною, так і виховала Олександра, добрим, справедливим, чесним та порядним. 14 грудня 2011 р. мати Олександра померла. Середню освіту Олександр здобув у Макарівській школі № 1 (нині –Макарівський ліцей № 1). Потім навчався в Макарівському медичному училищі (нині – Макарівський медичний фаховий коледж). Отримав диплом за спеціальністю «фельдшер». "Мирна евакуація " Повномасштабне вторгнення Сашко і Інна зустріли в Макарові. Олександру вдалося вивезти дружину на її батьківщину на Вінниччину. Уже по дорозі Олександр почав готувати Інну до того, що піде в ЗСУ. Так і сталося. Про подальші події розповідає дружина Інна: «Вже наступного дня, після приїзду на Вінниччину, Сашко пішов у Гайсинській військкомат і записався добровольцем до Збройних Сил. У військкоматі зраділи, що знайшовся медик, його відразу направили у військову частину в Черкаси на навчання. А вже через два тижні був Ізюмський напрямок…» "Від дружини та доньки" Мій чоловік навчався в медичному фаховому коледжі, був фельдшером, але  через своє чуйне та щире серце працювати з людьми та пропускати все через себе було важко, тож Саша змінив професію , працював в автомагазині. З початку повномасштабного вторгнення поповнив ряди ЗСУ на посаді бойового медика. Олександр був найкращим чоловіком та чудовим батьком,завжди підтримував близьких та був світлою веселою пишався своєю сім'єю та цінував час проведений з близькими.Був прикладом для своїх побратимів та відданим героєм своєї країни. І віддав найдорожче - своє життя. Він віддав своє життя за кожного з нас. На його рахунку безліч врятованих життів, та успішних евакуацій, навіть позивний у Олександра був "Полинь" - лікарська трава. Про свого товариша та кума згадує однокласник Олександр Цибенко, нині також військовий медик: «Із Сашком “Терликом” я познайомився у 3-му класі. Завжди веселий, дотепний і цікавий. Мені подобалося з ним товаришувати. Він цікавився усім на світі і йому легко давалось навчання. Характер з самого дитинства у нього був «стальний». Якщо задумав – зробив. Інших варіантів не було. Якщо не відразу, маленькими кроками, поступово, але до свого йшов. Ми разом навчались у Медичному училищі. Це були неймовірні студентські роки. Сашко дуже відповідально ставився до навчання…» Потім Олександр працював медиком у школі в Калинівці тоді Поліського району, на «швидкій допомозі», в санітарно-епідеміологічній станції, лікарні і навіть у пологовому будинку… А згодом створив ФОП і відкрив власний магазинчик автозапчастин в Калинівці Макарівської громади. Історія від побратима. Я шукав у телефоні фото Саші, і не знайшов жодного нормального. Ось на цьому він сидить упівоберта на передньому пасажирському сидінні, ми їдемо в напрямку наших перших бойових. Ще є фото, де ми живемо взводом у танцювальному залі будинку культури, його спальне місце навпроти мого, він щось там дивиться в телефоні. протягом перших трьох місяців служби ми більшість часу були десь поруч, ходили в наряди, потім у виходи, жили разом в окопі, в підвалі, але от фото не робили. Я давно хотів написати про Сашу, я мав написати, але у мене не виходило. Не виходила струнка історія про героя, де є зачин, розвиток, кульмінація, завершення. Є лише набір фрагментів, яскравих спогадів, де пам’ять його підсвічує. Колаж, а не історія. Але іншої вже не буде. Він дуже часто усміхався. Я жартував, що місцями це виглядає моторошно, як у маніяка, він з радістю погоджувався і усміхався ще більше. Ми зійшлись, що нас на злагодженні в дощовому лісі взводний поставив в наряд: “я подумав, Хакер і Полинь два інтелігента, вони якось зійдуться”. Ми якось зійшлись, і загалом підтверджували звання “інтелігентів”. Коли жили в підвалі в зруйнованому селі, де раз на день-два російська артилерія розносила ще кілька будинків, у паузах між виходами ми сиділи під накриттям у дворі й читали книжки, які знайшли в якійсь розбитій хаті. До того часу до нас уже всі звикли й ніхто на це не зважав. На тому подвір’ї в нас було ціле господарство: корова, кози, кури, пес і коти. Ми їх усіх годували, хоча кіз Саша недолюблював як не дуже розумних. До пса ставився з повагою, відколи той почав з власної ініціативи нас охороняти й навіть ховався з нами в підвалі від обстрілів. Котів він любив. Коли ми заступали в нічний наряд з охорони штабу - кілька годин прогулянок туди-сюди в холодній темряві - він розповідав про свого рудого кота, якось навіть фото показував. Дивне заняття в наряді, але за весь час із порушників спокою ми там бачили кількох собак, котів та їжаків, тож безпека штабу не дуже постраждала, а щось робити треба, особливо в безмісячні ночі, коли й простягнути руку було не дуже видно. Взагалі розповідав багато, про сім’ю, про роботу, про евакуацію з Київської області після початку наступу, про подальшу мобілізацію. Казав, після війни думає стати дизайнером. Коли нас після легкої контузії привезли до медиків - і ми самі, і форма були чорні від кількох тижнів біганини по спаленому лісу й життя в землі - медик поглянув на нас і зауважив: “От ви (показав на Полинь) ще схожі на військового, а ви (на мене) взагалі ні”. Потім помітив у Саші на плечі патч із хрестиком, розговорились, і як “київському скоряку” зібрали йому сумку медика замість тої, що згоріла при обстрілі. Але Саша все одно сумував, бо зібрали переважно перев’язочний матеріал, а в старій сумці “було все потрібне”, яке він назбирав звідусіль. Не знаю, наскільки ми були схожими на військових. Він якось сказав: “Я сюди прийшов рятувати хлопців, які будуть вбивати цю наволоч”. Але рятував він не лише їх. Якось ми стояли в покинутій хаті, у селі все ще жили люди, але по ньому уже регулярно прилітало. Якось після мінометного обстрілу ми вийшли на подвір’я й почули страшний жіночий крик, а тоді жінку, що бігла вулицею й волала про допомогу. Саша схопив сумку й побіг, я побіг слідом, не дуже розуміючи, що відбувається. Виявляється, міна розірвалась на подвір’ї у місцевих, чоловіку уламок прилетів у спину, аж вирвало шматок. Саша його перев’язував, а я тримав, бо чоловік був не худий і судячи з голосу, от-от міг знепритомніти. Можна сказати, що ми діяли професійно, але професійно діяв Полинь, я лише тримав чоловіка і дуже сподівався, що він не помре от зараз у мене на руках, на очах у сім’ї й дружини. Чоловік не помер, його успішно евакуювали суміжники, в Саша після цього поїхав стабілізовувати ще одного постраждалого, який зловив уламок у стопу. Коли мене вже смикнули в штаб, а він з ротою були штурмовою піхотою в Ізюмському лісі, він і далі займався тим, за чим прийшов - стабілізацією та евакуацією поранених. Але мене там уже не було. Коли мене забирали в штаб з бойових, я не хотів їхати, а він мене переконував: “Хакер, рух - це життя, а тут руху немає”. Тоді я подумав, що це просто його бажання вивезти мене з-під обстрілів. Зараз я думаю так само. Уже після переведення по інших бригадах, коли побратим з нашого взводу зламан ногу, Саша довго й наполегливо його задовбував, аби той заліковував ногу як слід, а не рвався пошвидше назад на бойові. Він взагалі був дуже обережним. Якось ми йшли до села (того з мінометними обстрілами) від точки, де був мобільний зв’язок, і за блок-постом почули ззаду шум двигуна, а тоді побачили на дорозі танк. Варто було хоча би зіскочити з дороги в канаву на узбіччя, але мені було ліньки, до того ж я був переконаний, що це наш танк. Саша тоді став дуже серйозний і сказав: “От звідки ти знаєш, чий це танк?! Не можна бути такий необачним, Хакер, у сорок років життя ще не завершується!” А тоді ця обережність врятувала нам життя, коли наше розташування артилерія стерла з лиця землі. Я про це вже писав. Ми лежали в окопі, чули вихід, тоді цей огидний звук у повітрі, а тоді десь поряд розрив, краєм ока бачиш спалах, тебе засипає землею. Мені почало ірраціонально здаватись, що засипання землею - це добре, що вона зможе зупинити якийсь уламок. Після кількох розривів ми кричали одне одному: “Живий?” - “Живий!” А тоді він переконав мене в пазі між розривами вибігти з окопа і бігти у бік, звідки стріляють. Ми так і зробили, переночували в лісі, а коли зранку повернулись, я викопав рясно присипаний землею спальник і каремат, у кількох місцях пробиті уламками. Коли він уже переводився з нашої бригади, якийсь час жив із нами, поки збирав підписи на обхідному. Якось привіз із міста піцу на всіх. А тоді раптом зайшла розмова про аніме, і він почав видавати рекомендації, десятки назв, із різними жанрами, і що за чим дивитись, а з чого почати. Я навіть не пробував це запам’ятати, просто слухав і дивувався, скільки я всього про нього, виявляється, не знав, попри все, що ми пережили разом. Останні місяці після переведення ми рідше спілкувались, іноді переписувались, обмінювались новинами. Він розповідав про навчання за кордоном, потім про роботу на Авдіївці. Я на щось вчергове нив, а він відписав: “Нічого, ми із тобою із будемо їсти в Києві бургери з пивом”. Я навіть уявляв собі ці наші посиденьки, і як ми будемо далі дружити, після перемоги. Зараз я намагаюсь не надто щось планувати “на потім, після перемоги”. І вже не дізнаюсь нічого про Сашу з усього, що він міг би розповісти. Але є ці спогади, хай які фрагментарні. Тепер вони принаймні записані. На щиті Життя Олександра Терлецького обірвалося поблизу н.п. Авдіївки 6 грудня 2023 р. Мабуть тут на землі він виконав свою місію, прожив таке коротке, але насичене своє життя для того, щоб урятувати інших. Поховали солдата Олександра Терлецького 14 грудня 2023 р. на Берковецькому кладовищі у Києві.