Ковбасюк Віктор Олексійович

Ми зустрілися на літній сесії у Вінницькому педагогічному. Я була першокурсницею, трохи налякана і водночас сповнена мрій, а він — уже тоді такий розумний, ерудований, з дотепним поглядом, який міг помітити найменші деталі. Спочатку я намагалася уникати його, можливо, боялася закохатися або не хотіла визнавати, що він може стати важливою частиною мого життя. Але він мав непомітну силу — тихо й терпляче проникати в серце, залишаючи там світло й тепло. Через рік ми одружилися, а ще через два — народився наш первісток, маленьке диво, яке стало продовженням нашої любові. Згодом у нас з’явився ще один синочок, справжня маленька копія татуся, і його любов до дітей була безмежною. Він завжди ставив сім’ю на перше місце, оберігаючи, підтримуючи і роблячи все, щоб наш дім був теплим і щасливим. Потім прийшов час, коли він пішов до війська. Ці місяці були важкими: ми відчували розлуку, і серце кожного дня чекало на його повернення. Але навіть на відстані його сила, рішучість і турбота залишалися відчутними — у словах по телефону, у листах і думках, що поверталися до дому разом із ним. Він був не просто чоловіком і батьком, він був опорою, навіть коли ми були далеко один від одного. Ми були закохані все життя. Кожна його посмішка, кожне слово залишили слід у моєму серці, робили мене кращою, сміливішою, щасливішою. І навіть зараз, коли його немає поруч, пам’ять про нього живе в усьому, що я роблю, в кожному моменті, який ми пережили разом, і в теплі, яке він залишив назавжди.